Дві вправи – реальна та уявна

Обговорення навколо зірваного Фестивалю Рівності не вщухають, думок та аргументів з обох сторін – більше ніж достатньо. З одного боку ті, кого ми називаємо інтелектуалами та лібералами. Ліберали працюють в журналістиці, це громадські активіст(к)и, викладач(ки)і вишів, експерт(к)и неурядових та міжнародних організацій тощо – вони діляться своїм обуренням від подій та недолугою реакцією влади.

А з іншого боку – представники християнських конфесій, що продовжують волати про гріх, працівник відділку по боротьбі з наркотиками міста Києва, який чомусь публічно цитує святе писання (книгу Левіт), мер Івано-Франківська – він ділиться своєю думкою про те, що патріот не може бути геєм, а також , Львівський голова, який у всьому бачить “руку Кремля” та “зраду”.

Голос людей.

Читати розумні думки колег та друзів – це дуже приємно, адже це створює почуття безпеки.

Ми у вузькому колі, якому не байдужі права людини, думаємо однаково, нас обурюють однакові речі, ми шукаємо різних аргументів та обговорюємо проблему під різними кутами. Ми говоримо про права ЛГБТ на мирні зібрання, про необхідність розуміння світськості держави, про обов’язок міста та його влади створювати безпечний простір, про необхідність діалогу та навчання.

Але мені бракує голосу інших людей. Тих хто не працює з темою прав людини щодня, не викладає у вишах дотичні дисципліни, не працює у ЗМІ. Я хочу почути голос бабусі мешканки Львова, підлітків, що закінчують школу та обирають до якого вишу їм вступати і чи взагалі варто витрачати роки на навчання.

Я хочу почути голос львівських рестораторів, про яких говорила вся країна, та голос відвідувачів спортивної зали в Сихові.

Що думають люди, які сьогодні зайшли до продуктового магазину за продуктами для вечері? Я хочу знати що думають різні люди у Львові, ті кого ми зазвичай, особливо не замислюючись, називаємо “населенням” або більшістю.

“Суспільна думка” – це ніщо інше як міф. Суспільна думка складається з мозаїки абсолютно різних, часто протилежних думок. Так само як поняття більшості – це лише умовна категорія, яку не можна вирахувати у сталих цифрах, бо у кожної людини така купа різних ознак, що впродовж кількох хвилин розмови можна побути “більшістю” та “меншістю” не раз.

Ігри свідомості

Вправа перша – ми вчора за вечерею з колегами, коли мова зайшла про те, чому не варто ділити людей на більшість/меншість та говорити “меншість поки не на часі”, провели експеримент. Нас було п’ятеро, троє дівчат (чи жінок, залежить певно від того, чи враховувати вік) та двое хлопців (чи чоловіків, адже у них такж потрібно враховувати вік). Ми почали розглядали кожного з нас за певною ознакою, по черзі називаючи “вік”, “стать”, “сексуальна орієнтація”, “мова” тощо та кожного разу бачили різне співвідношення більшість/меншість за одним окремо взятим столом в ресторані. А можна було б ще включити до вправи інших відвідувачів, цифри би змінилися. Так само і в житті, маючи купу ознак, ми то разом із більшістю, а то – частина меншини.

Вправа друга, з зірочкою. Я вчора ввечері зайшла спочатку до банку, а потім до супермаркету. В обох місцях обслуговування було відмінним. Касирки-операторки посміхалися, охоронець дуже ввічливо перевірив пакет, що “запищав” на рамці, продукти звішували швидко та бажали гарного вечора. Я посміхалась у відповідь та думала про те, що ані я не знаю хто ці люди, ані вони не знають хто я.

Пригадала недавній випадок, коли покупець мережі “Ашан” написав подяку касирці, що не чує. Тоді мережа заявила, що це перший такий випадок. Біля нечуючих продавців в “Ашані” стоять позначки, щоб покупці знали, що касири не зможуть відповісти. Я почала думати, а чи змінився би мій сьогоднішній досвід ввічливого та ефективного обслуговування, якщо б на мені була якась з познач “я лесбійка”, “я ВІЛ-позитивна людини”, “я переселенка з Луганську” чи “я людини з інвалідністю”? Або навпаки, якщо б біля працівників банку чи супермаркету стояли такі таблички, якою була би реакція відвідувачів? Цікаво було б провести такий експеримент. Було б зрозуміло з чого та з ким починати дискусію про недискримінацію.

Саме тому мені цікаво почути голоси мешканців Львова, не колег, чию думку я дуже ціную, але вона здебільшого спів-звучна моїй, а людей які нічого, або майже не замислюються про права людини та рівність. Адже з цими людьми нам потрібно разом працювати. Адже за великим рахунком, саме для них створювався Фестиваль Рівності – культурна подія, основною ідеєю якої є те, що дискримінувати людей за будь-якою ознакою, не можна.

Ірина Федорович

Спів-координаторка Проекту “Без кордонів”/ГО Центр “Соціальна дія”, експертка Коаліції з протидії дискримінації в Україні

Спеціально для Кампанії “Дискримінація обмежує, протидій!”