Як власники житла дискримінують незрячих

golosno.com_.ua_13_11_15_Радянський Союз вже давно розпався і ми ніби рухаємося європейським шляхом, але стереотипне мислення суспільства все одно смердить совком

Прохолодного зимового вечора хочеться думати про свята, які до нас невпинно наближаються. Хочеться писати про щось хороше, святкове, але ні! Реалії знову змушують кричати про проблему, яку, я впевнений, до сьогодні у ЗМІ ніхто не обговорював. Я вже писав про те, як журналістам треба висвітлювати теми, пов’язані з життям незрячих, щоб їм реально допомогти і намагався максимально дистанціюватися від теми, але тепер мені цього зробити не вдасться.

Отож, я вдруге за останні два роки не можу знайти квартиру через те, що стикаюся зі страшенною дискримінацією як з боку маклерів чи ріелторів (посередників, одним словом), так і власників квартир.

Вперше з цим явищем (як і з дискримінацією загалом) я зіткнувся влітку минулого року. З липня і до вересня я тероризував усіх маклерів, яких лише міг знайти. Видзвонював також власників, деякі власники телефонували мені. Переговори йшли добре аж до моменту, коли вони дізнавалися, що я повністю незрячий. От тоді починалося… Власники (або маклери) одразу змінювали тональність розмови, а причини відмов були різні.

Найгірше, що пояснень про те, що я самостійний, не потребую догляду (чи нагляду?) працюю і зможу справно платити і зберегти майно квартири в належному стані ніхто вже не слухав. А відмовляли мені під різними приводами:

– не зможу оплачувати вартість квартири;

– можу щось зробити з газом, що може призвести до вибуху чи пожежі;

– можу випасти з балкона (це була одна така відмазка, квартира була на дев’ятому поверсі).

Буду чесним – спершу мене таке ставлення відверто ображало, але потім я вже лише сміявся з цих відмов, бо вони були дедалі тупішими. Іноді я вже просто заради спортивного інтересу слухав ці відмови, бо хотів знати, як далеко може зайти людська тупість, неосвіченість і недалекоглядність.

І квартиру я тоді сам так і не знайшов, з ситуації допомогли вийти друзі, в яких якраз звільнялася кімната. Туди я і заселився.

Але життя йде своїм шаленим темпом і в ньому настають зміни, які знову змушують переїжджати і, відповідно, знову доводиться шукати житло. І знову та сама дискримінація.

“Вижити на одну пенсію нереально”, – сказала власниця львівської квартири з Жидачева. І це при тому, що я 15 хвилин тому сказав їй де я працюю і так далі. Ні, вона цього не запам’ятала. Бо Радянський Союз тече в її крові і пульсує в її серці. Бо в Радянському Союзі незрячих (як і інших людей з особливими потребами чи як там воно правильно) ізолювали від суспільства. Набудували інтернатів і спеціалізованих підприємств і сказали: “сидіть тут і не висовуйтесь, мать вашу!” І вони сиділи і не висовувалися. Але це було тоді. Зараз реалії інші, але ж хто це скаже неосвіченим, хоч і з вищими освітами українцям? Більше того, журналісти деякими сюжетами підсилюють думку про жалюгідність людей з фізичними вадами. Приклад я наводив у попередньому блозі.

І ось зі спостереження за суспільством випливає лише один висновок: воно побудоване на подвійних стандартах. Бо, з одного боку, заходиш в маршрутку і тобі пасажири радо дають місце (вагітним би так уступали, чесне слово), бо ж їм шкода, бо вони думають, що коли людина не бачить, то в неї ще піворганізму не працює; спостерігаєш, як наш набожний народ в маршрутках хреститься біля церков… І мимоволі складається враження: “Які всі привітні, виховані, порядні і побожні…” А з іншого боку в цих людях можна побачити страх перед невідомим, невміння слухати і розуміти, брак освіченості і прогресивного мислення.

Можна в законодавстві хоч сто разів прописувати, що дискримінація заборонена; можна прописати всі можливі і неможливі види дискримінації і призначати за них найсуворіші покарання, але це не буде діяти, бо в головах – совок.

А написав я це все для того, щоб сказати: люди, не бійтеся думати глибше і дивитися ширше. Припиніть мислити радянськими стереотипами. Зрозумійте, що зараз часи інші і співчуття краще замінити розумінням, а жалість – допомогою чи підтримкою. І ось коли більшість це зрозуміє, тоді й настане справжня декомунізація. Декомунізація головного мозку.

Автор: Володимир Пиріг

Джерело: zaxid.net